… «Всі ми родом з дитинства» … Як філігранно зауважив останній мрійник епохи Антуан де Сент-Екзюпері, створюючи свого «Маленького принца». А й справді, незалежно від статі, віку, віросповідання, національності всіх нас, «людей планети Земля», об’єднує одна онтологічна особливість: у кожного в анамнезі життя значиться: «був громадянином країни під назвою «Дитинство». Все закладається і починається з дитинства», − такою зазвичай є моя пряма мова на початку будь-якого мого виступу, коли йдеться про дітей, дитинство та його захист. Це вже стало певною власною традицією, яку не порушила я і сьогодні, під час Круглого столу «Право на освіту дітей з особливими освітніми потребами: проблеми законодавчого регулювання», який пройшов під головним куполом країни за ініциативи заступника голови Комітету з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму, народного депутата України VIII скликання від Радикальної партії Олега Ляшко Дениса Силантьєва, Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Інститут реабілітації та соціальних технологій» (Віктор Костюк), Всеукраїнського Руху «Жінки за зміни» (Інна Силантьєва, Вілена Воронова) та пітримки Національного університету «Острозька академія», Центру проблем імплементації європейського соціального права, Київського інституту інтелектуальної власності та права НУ «Одеська юридична академія»…
   … Я слухала спікерів заходу, а це відомі в Україні фахівці в сферах права, освіти, медицини, психології, представники державної влади, політики, експерти, представники громадськості, які викривали «гострі» проблеми права на освіту дітей з особливими освітніми потребами, намагалися зробити спільний крок назустріч їх вирішенню, а сама рефлексувала і мимоволі згадувала, як то кажуть у народі, «яким боком» була дотична до інклюзії в Україні. У свідомості низка заходів: круглих столів, конференцій, куди запрошували і виступити, і підтримати ініціативи всіх тих, для кого запровадження інклюзивної освіти стало сенсом життя. Згадалася і пряма мова Президента України Петра Порошенка, коли він урочисто підписав закон «Про внесення змін до Закону України «Про освіту» щодо особливостей доступу осіб з особливими освітніми потребами до освітніх послуг» в стінах інклюзивної 168-ої київської школи…
   … Я не знаю, чи можна сьогодні назвати підписання цього закону 100% перемогою, бо часто-густо бачу обличчя тих, хто активно долучався до «внесення змін до Закону України «Про освіту» щодо майбутнього дітей с особливими освітніми проблемами, я чую все частіше пряму мову експертів, я веду прямий діалог з педагогами, які безпосередньо працюють з цими дітьми, одним словом, думку стейкхолдерів, які долучалися до обговорення цього документу. Звісно, це добре, що процес трансформації загальної освіти розпочався, а влада і суспільство розуміють, що люди з особливими потребами не маргінали і ізгої, що вони не тільки можуть, а і повинні бути інтегровані в соціум. Та коли і як швидко будуть налагоджені механізми запровадження інклюзії в умовах сьогодення, чи готові наші освітні заклади до таких трансформацій, чи «визріли» самі батьки до того, що їх «не зрілі» чада будуть опановувати простір разом, я маю на увазі батьків здорових дітей, адже часто-густо чути критичні зауваження щодо інклюзії саме від них. Крапки над «і» розставить час…
   … А поки що дітей з ДЦП, із вадами слуху та зору, дітей-аутистів… Їх не так часто зустрічаєш в стінах загальноосвітніх шкіл. Так, вони не такі, як всі, та попри вади і порушення діяльності емоційної сфери, в них зберігається інтелектуальна складова мислення. Сьогодні, коли драматичні реалії буття засвідчили жорстокість цього світу, все частіше йдеться про побудову якісно нового суспільства, яке повинно базуватися на толерантності. Ми вкрай потребуємо морального суспільства з його авторитетною силою і традиційними підвалинами життя. І сьогодні кожна доросла людина усвідомлює, що все починається з дитинства. Терпимість, небайдужість, людяність, врешті-решт, – все це треба культивувати, пророщувати до неабиякої плідності. В контексті сказаного саме час актуалізувати інклюзію. І донести до тих, хто ще не розуміє доцільність її запровадження. Згадайте дорожній рух на вулиці. Так, він двосторонній і має свої чіткі правила. Так само і в інклюзивній формі навчання: діти з особливими потребами вимагають рівних можливостей і адекватної соціалізації, і таку можливість їм надає інклюзія. Здорові діти за таких умов призвичаюються сприймати фізичні вади однокласників спокійно, адекватно, відчувати свого ближнього як рівного, допомагати йому, і через емпатійність ставати чуйнішими та людянішими. Ось воно, природнє, в умовах 100%-ої реальності, без бравади, без патетики виховання моральності…
   В Європі та світі емпіричним шляхом доведено успішність результатів інклюзії. Тож чи готові наші освітні заклади до масових зустрічей з особливими дітьми? І тут проблема не лише у матеріально-технічному забезпеченні і фінансовому дефіциті, адже на сьогодні не згенеровано чітку класифікацію психо-фізичних порушень, з якими діти можуть приступити до навчання у школі.
   Я як людина, яка має першу освіту медичну, а за другою – психолог, розумію, наскільки важлива така класифікація, адже, коли в інклюзивну школу підуть діти з психічними порушеннями й розумовою відсталістю, це створить неймовірну проблему для всіх учасників подій. До речі, такі випадки вже фіксуються, і саме зараз треба максимально пришвидшити процес генерування відповідної класифікації, бо маємо всі шанси і ризики отримати масовість подібного явища…
   …І ще одна проблема: наші масові школи не готові до запровадження інклюзії ні технічно, ні методично, ні психологічно, ні кадрово. Тому серед освітян стільки противників інклюзивного навчання, бо вони розуміють, що це ще одна важка ноша для них, адже держава, яка хронічно не забезпечує вчителям гідний рівень життя, а дешево відкупляється мізерною заробітною платою, не буде фінансувати і контролювати систему надбавок за інклюзію. Немає на сьогодні і методичних матеріалів для різних нозологій. Так, очевидно, що прийняття закону не вирішить одразу континуум проблем. Для того, щоб сконструювати інклюзивну систему освіти в Україні потрібен і час, і ресурси, і бажання, і наполегливість (якою особливо наділені самі люди з інвалідністю, які гучно артикулюють проблематику). Впровадження інклюзії – це системність у діях всіх зацікавлених і небайдужих, влади і суспільства.
   Я, перед тим як погодитися на участь у тому чи іншому заході на підтримку інклюзії в нашій країні, звісно вивчала процес запровадження інклюзивної освіти в різних країнах. І, що вразило, що попри те, що в багатьох країнах світу цей процес був вдалим, все ж таки не еліміновано спеціальні заклади для людей з особливими потребами. Там залишили право вибору і ця альтернатива надає батькам можливість обирати для дитини спеціальний чи звичайний освітній заклад. У Швеції та США функціонують спеціальні заклади, які на 90% задовольняють інклюзію для осіб з обмеженими можливостями. А ще, мене вражає підхід у державах, які є прихильниками того, що соціум має практично перейматися проблемами людей з обмеженими можливостями. Наприклад, у Швеції для глухих та слабочуючих створені найкомфортніші умови в середовищі чуючих, бо всьому населенню країни було рекомендовано вивчати жестова мову. У США кожній дитині з порушеннями слуху, яка навчається в загальноосвітньому закладі, надається можливість користуватися послугами персонального асистента — перекладача жестової мови. У Швейцарії, Німеччині є певні вимоги щодо артикуляції всіх, хто безпосередньо спілкується з такими людьми: їх мова має бути уповільненою, а артикуляція — гіперболізованою. Згадала, коли вивчала психологію територіальних брендів і механізми їх генерації, звернула увагу на брендування тих міст і територій, де аксіологічною домінантою при створенні бренду була можливість молодих людей здобувати якісну освіту в тому чи іншому місці. Тож модель «країни глухих» (університетське містечко, населене нечуючою молоддю в США, Галлодетскій університет) вже увійшла в підручники по брендології як вдалий досвід. Логічно, що під час свого виступу я запропонувала вдатися до світової практики і прискорити процес брендингу територій і міст, використовуючи «освітянський» ресурс. Так само як і до практики використання соціальної реклами щодо інклюзії в Україні, та і взагалі щодо дітей з особливими освітніми потребами…
   … Процес соціалізації дітей з обмеженими можливостями… Цю тему я також артикулювала під час Круглого столу… «Соціалізація — це розвиток і самореалізація людини протягом усього життя в процесі засвоєння і відтворення культури суспільства», — так, зазвичай, ми, психологи, починаємо розмови про процес засвоєння людиною соціального досвіду. Які сьогодні умови створені в нашій країні для тих, хто «не такий, як всі»?… Як вони, ті, кого називають «діти з обмеженими можливостями», набувають якості, необхідні їм для життя в соціумі, для засвоєння аксіологічних констант та форм поведінки. Як сьогодні вони практично оволодівають нормами соціальної поведінки та міжособистісних відносин?… Політико-психологічний моніторинг даної теми давно засвідчив низку невирішених проблем щодо соціалізації дітей з обмеженими можливостями. Серед яких відсутність системи методик соціальної інтеграції дітей з обмеженими можливостями…
   … Все тільки починається… Чи буде переможною ця хода?…
P.S. … Згадався мастодонт вітчизняної психології Л.С. Виготський, який назвав дефект глухоти і приглухуватості «соціальним вивихом»: «Людство зможе перемогти і сліпоту, і глухоту, і слабоумство в соціальному та педагогічному плані перш, ніж в плані медичному і біологічному. Сліпий залишиться сліпим, глухий − таким, але вони перестануть бути дефективними, тому що дефективність є поняття соціальне»…
P.P.S. … Поки у високих владних кабінетах ділять портфелі, бюджет, країну, цей народний обранець в пошуках рецептів одужання держави. Жоден депутат в незалежній Україні, який, як прийнято говорити, «прийшов зі спорту», не може конкурувати з ним в частині активної парламентської діяльності. Я не раз констатувала, що цей депутат — не «мертва душа», яка витає під головним куполом країни, а справжній трудоголік. А ще, він міцно закріпив за собою статус громадського діяча, борця за здоров’я нації, який всі свої ресурси і життєвий потенціал віддає служінню країні і народу. Дякую, Денис Силантьєв, за плідну співпрацю.
Автор: Вілена Воронова

Коментувати